Інтелектуальна безпека – невід’ємна складова національної безпеки України

Розвиток будь-якої економічної системи є неможливим без сформованої та ефективно дієвої системи національної безпеки.

В сучасних умовах забезпечення національної безпеки України є одним із найважливіших та центральних завдань формування та розвитку економіки ХХІ ст. – економіки знань. Дана проблема не залишає осторонь нашу державу, оскільки перенесення акцентів із матеріальних ресурсів на людські та інтелектуальні є характерним для національної економіки кожної країни та вирішальним у входженні до інформаційного простору. Освіта, наука, інтелект – чинники, що визначають конкурентоспроможність національної безпеки.

Актуальність обраної теми пов’язана, насамперед, з кризовою ситуацією, в якій опинилася вітчизняна наука та освіта. Нинішню ситуацію можна охарактеризувати як таку, якій властиві скорочення обсягів науково-технологічного потенціалу, погіршення таких якісних характеристик, як недостатнє залучення найбільш здібних працівників, наукової молоді до освітньо-наукового сектора національної економіки, соціально-психологічна деградація працівників, моральне та фізичне старіння матеріально-технічної бази НДДКР, зменшення можливостей для відтворення наукових кадрів (складність у системі аспірантури та докторантури), непривабливість наукової кар’єри для молоді, скорочення будівництва науково-дослідних об’єктів, криза наукового приладобудування тощо.

Виокремлюючи інтелектуальну безпеку зі складу національної безпеки, слід наголосити на тому, що інтелектуальна безпека є найменш дослідженим напрямом системи забезпечення національної безпеки.

Проблема забезпечення національної безпеки перебуває в полі зору вітчизняних економістів О. Данільяна, О. Дзьобаня, М. Панова, Г. Пастернака-Таранушенка, В. Врублевського, В. Ліпкана, Н. Нижника, Г. Ситника, В. Білоуса та ін.

Аналізуючи складові елементи національної безпеки практично усі дослідники виділяють класичні її підвиди: політичну, економічну, воєнну, екологічну, гуманітарну, демографічну, інформаційну [1, с.12]; економічну, політичну, соціальну, воєнну, екологічну, епідемічну, технологічну, інформаційну [2, с. 55 – 56]; економічну, демографічну, екологічну, продовольчу, військову, ресурсну, прісноводну, енергетичну, цінову, фінансово-грошову, політичну, соціальну, кримінальну, медичну, інформаційну, науково-інтелектуальну [3]. Лише окремі автори акцентують увагу на одній з найважливіших, на нашу думку, складовій – інтелектуальній [4, с. 156; 5; 9, с. 11].

Можливо, більшість дослідників цього напряму вбачають в інтелектуальній безпеці якусь менш суттєву складову національної безпеки, або, ймовірніше, розглядають її в складі економічної, технологічної, соціальної чи іншої безпеки.

Метою статті є обґрунтування сутності інтелектуальної безпеки, її складових, внутрішніх та зовнішніх загроз, а також аналіз наукового потенціалу, тенденцій розвитку та заходів, спрямованих на забезпечення інтелектуальної безпеки держави.

Безперечно, інтелектуальна безпека, з одного боку, здатна надто швидко підвищити рівень забезпечення екосестейту через впровадження винаходів, застосування новітніх технологій тощо, а з іншого – надто витратна для держави, яка утримує значну кількість спеціалістів, які після одержання дипломів можуть залишити рідні терени і працювати на економіку інших країн.

Під інтелектуальною безпекою розуміємо стан захищеності усіх продуктів інтелектуальної праці. Перш за все – це продукти інтелектуальної власності, програми, патенти, технології, ліцензії, інформаційні системи тощо, або іншими словами – все те, що забезпечує прогрес у відтворенні та захисті інтелектуального потенціалу. Безумовно, успішний захист інтелектуальної власності можливий лише за умови чітко відрегульованого та дієвого правового поля. Власник інтелектуального ресурсу не може реально контролювати і захищати свої права, оскільки вітчизняна законодавча база є надто „розмитою”, що, без сумніву, зараховує інтелектуальну безпеку до категорії невід’ємної складової національної безпеки держави.

Інтелектуальна складова системи національної безпеки визначається сукупністю соціокультурних, духовних, морально-психологічних, економічних, демографічних, екологічних та інших факторів, які здійснюють відповідний вплив на інтелект нації і кожного громадянина зокрема, формуючи певний світогляд, індивідуальну і суспільну культуру поведінки.

Тлумачення сутності інтелектуальної безпеки є неоднозначним. На думку одних дослідників інтелектуальна безпека розглядається як захист продуктів інтелектуальної діяльності, інші прирівнюють її до інтелектуальної власності та механізмів її захисту, треті – відносять до інтелектуальної безпеки не тільки захист продуктів інтелектуальної праці, а й раціональне використання, відтворення й підвищення якості розумових здібностей людей, які визначають їх діяльність [6 – 8].

Будь-яка нація, яка не хоче “самознищення” чи підлеглого стану в світовому суспільстві, на думку В. Врублевського, О. Мороза, Ю. Наєнка, передусім має піклуватися про інтелектуальну безпеку, яка включає:
інформаційний самозахист;
психологічну “оборону”;
фізичний захист (беруться до уваги фізичні чинники, які визначають інтелектуальне здоров’я народу) [9].

Потрібно звернути увагу на ще один аспект інтелектуальної безпеки – комп’ютерно-інформаційний, оскільки сьогодні з’явилося таке поняття, як інформаційний колоніалізм, що означає перетворення тієї чи іншої країни на “комп’ютерну плантацію”. Річ у тому, що інформатизація суспільства не визначається лише кількістю комп’ютерів на певну кількість населення, а зростанням комп’ютерної грамотності й свідомості населення. Основне завдання державної політики у забезпеченні інтелектуальної безпеки повинно стосуватися використання інтелектуальної праці програмістів, аналітиків, операторів ЕОМ для розв’язання нагальних соціально-економічних проблем та забезпечення прогресивного розвитку сучасного суспільства.

Стан інтелектуальної безпеки держави визначається перш за все його науковим потенціалом і науковими ресурсами, тобто кількістю та рівнем підготовки працездатних носіїв наукового інтелекту – осіб, які працюють за здобутим фахом та осіб з вищою освітою. Враховуючи, що вітчизняна статистика серед видів економічної діяльності виокремлює лише освіту, проаналізуємо зайнятість населення у цьому виді діяльності (таблиця). Відомо, що освіта виступає основою та підґрунтям для розвитку наукового потенціалу нації.

Як видно з таблиці, спостерігається тенденція до незначного скорочення кількості зайнятого населення в освітній сфері і при цьому зменшення частки звільнених працівників з освітніх установ і закладів на 1,6 тис. осіб або 1,1%. Тривожним є факт зниження попиту на осіб, зайнятих в освітній сфері з 4,6 тис. осіб до 3,9 тис. або 0,7%.

У 2005р. загальна чисельність працівників наукових організацій зменшилася на 1,8% порівняно з 2004 р. і склала 170,6 тис. осіб. Так, частка науковців, що звільнені за скороченням штатів склала 1390 осіб (за останні три роки їх число становило 4,4 тис. осіб), у тому числі виконавців науково-технічних робіт – 576. При цьому, число науковців, які залишають країну, продовжує зменшуватись: якщо у 2001 – 2004 рр. за кордон виїхали 365 осіб (з них 17 докторів та 90 кандидатів наук), то у 2005 р. – 25 осіб (з них 7 кандидатів наук) [11, с. 30].

Слід зазначити, що скорочення чисельності кадрового потенціалу відбулося за рахунок усіх категорій штатних працівників наукових організацій: дослідників – на 0,6%, техніків – на 2,8%, допоміжного персоналу – на 4,8% і склало 85,2 тис. осіб, 20,3 тис. осіб і 32,1 тис. осіб відповідно. Одночасно продовжує збільшуватись число працівників-сумісників. У 2005 р. до виконання наукових досліджень та розробок на засадах сумісництва було залучено 68,5 тис. науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів та інших спеціалістів, що на 4,5% більше, ніж у 2004 році.

У різних галузях економіки на 1 жовтня 2005 року працювало 80,3 тис. докторів і кандидатів наук, з яких 26,4% виконували наукові дослідження і розробки за основним місцем роботи, майже 35% – працівники, які поєднували викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах з науковою.

При загальній тенденції скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок спостерігається поступове зростання питомої ваги фахівців із науковими ступенями. Так, у 2000р. їх частка становила 18,2%, у 2003 р. – 19,8%, у 2005 р. – 20,1% і склала 21,2 тис. осіб (4,1 тис. докторів та 17,0 тис. кандидатів наук) [11].

Із впевненістю можемо стверджувати, що інтелектуальна безпека – це такий стан національної безпеки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз та здатний задовольняти потреби усіх суб’єктів – особи, сім’ї, суспільства та держави. До основних реальних та потенційних (внутрішніх і зовнішніх) загроз інтелектуальній безпеці суспільства можна віднести: недостатній рівень фінансування освіти і науки; заниження соціальної значущості вчених і спеціалістів із вищою освітою; моральна і матеріальна недооцінка державою праці науковців; непрестижність наукоємних професій; нестабільність роботи науково-дослідних установ; використання вчених і спеціалістів із вищою освітою не за здобутим фахом; старіння й нестача наукових кадрів; низький рівень заробітної плати в освітній та науковій сферах, відсутність належної мотивації до праці; погіршення фізичного та духовного здоров’я населення, моральна деградація особи, сім’ї, суспільства; зростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих держав світу; інтелектуальна міграція та ін.

Забезпечення інтелектуальної безпеки держави можливе за рахунок розвитку наукоємних галузей економіки, впровадження новітніх технологій (нанотехнологій, штучного інтелекту), використання досягнень науки і техніки у виробництві (забезпечення тріади: освіта – наука – виробництво), можливості рівного доступу до отримання освіти усіх членів суспільства, використання набутих знань, вмінь та навичок у створенні продуктів інтелектуальної праці, забезпечення безперервної освіти та перепідготовки кадрів, створення науково-освітніх комплексів (центрів) або корпоративних університетів, надання якісної вищої освіти (в контексті Болонської декларації з використанням кредитно-модульної системи), підвищення привабливості академічної кар’єри для випускників вищих навчальних закладів, забезпеченості та захисту прав на інтелектуальну власність та ін.

Очевидно, що для забезпечення і зміцнення інтелектуальної безпеки України необхідно реалізувати комплекс організаційно-правових, господарсько-економічних та інших заходів, спрямованих не тільки на збереження і відтворення існуючого інтелектуального потенціалу, а й на підвищення престижності розумової праці, зацікавленості носіїв наукового інтелекту у плідній праці. Таким чином, нова парадигма розвитку і нарощування інтелектуального та науково-технологічного потенціалу допоможе знизити та усунути низку потенційних і реальних загроз інтелектуальній безпеці, а також забезпечить вищий ступінь захисту національної безпеки в цілому.

Під інтелектуальним захистом розуміють заходи, спрямовані на забезпечення інтелектуальної безпеки держави. Безумовно, заходи, пов’язані з попередженням загроз інтелектуальним інтересам , слід вважати пасивним захистом або пасивним забезпеченням інтелектуальної безпеки. Ті ж заходи, які направлені на обмеження й ліквідацію наслідків небезпек інтелектуальним інтересам, що виникли, можна вважати активним захистом або активним забезпеченням інтелектуальної безпеки.

До заходів пасивного захисту можна віднести: розробку сучасної концепції науково-технічної політики, розвитку науки й освіти, яка б відповідала новим соціально-економічним умовам розвитку країни; розробку законів, законодавчих і нормативних актів, які б забезпечували і стимулювали розвиток науки та освіти; розробку законів і законодавчих актів, які б захищали інтелектуальні інтереси країни, інтелектуальну власність, носіїв інтелектуальної власності та продукти їх розумової праці; розробку вимог до дипломних і випускних робіт, дисертацій на здобуття наукових ступенів тощо.

До заходів активного впливу можна віднести: практичну реалізацію інтелектуальних можливостей особи, сім’ї, суспільства, держави; зростання суспільної та соціальної значущості спеціалістів із вищою освітою і вчених при розробці нормативних актів та розв’язанні державних і інших завдань; покращення умов праці і життя носіям інтелекту – вченим і спеціалістам із вищою освітою; реальний захист продуктів розумової діяльності носіїв інтелекту від різного роду посягань; використання вчених і спеціалістів з вищою освітою тільки за профілем їх підготовки; моральне та матеріальне стимулювання роботи носіїв інтелекту; швидке впровадження і застосування результатів діяльності вчених і спеціалістів з вищою освітою на практиці та ін.

Вивчення, аналіз та оцінка вищезгаданих проблем, на погляд автора, є надзвичайно перспективним напрямом наукового дослідження. Україна має значний інтелектуальний потенціал, який потребує ефективного та належного використання, що, у свою чергу, забезпечить інтелектуальну безпеку держави.

Отже, інтелектуальна безпека є невід’ємною складовою частиною національної безпеки, оскільки забезпечує задоволення інтелектуальних інтересів особи, суспільства та держави; гарантує належні умови для цивілізованого життя, розвитку та вдосконалення; визначає наукове забезпечення і реалізацію всіх інших видів національної безпеки; виступає важливим чинником збереження та примноження інтелекту нації; гарантує недопущення інтелектуальної кризи, яка може виявитися надзвичайно небезпечною порівняно з економічною, соціальною, воєнною, і подолання якої потягне декілька десятиліть або й століть. Багатоаспектність, складність, масштабність і глибина проблеми розвитку і збереження інтелекту виводить забезпечення інтелектуальної безпеки країни в категорію найактуальніших проблем сучасності.

Література:
1. Данільян О. Г. Національна безпека України: сутність, структура та напрямки реалізації. Навч. посіб. / О. Г. Данільян, О. П. Дзьобань, М. І. Панов – Харків: Фоліо, 2002. – 285 с. 2. Нижник Н. Р. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / Н. Р. Нижник, Г. П. Ситник, В. Т. Білоус; [За заг. ред. П. В. Мельника, Н. Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с. 3. Пастернак-Таранушенко Г. А. Економічна безпека держави. Методологія забезпечення: Монографія. – К.: Київський економічний інститут менеджменту, 2003. – 320 с. 4. Берлач А. І. Основи економічної безпеки України: Навч. посіб. / А. І. Берлач, Т. В. Філіпенко – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2007. – 234 с. 5. Дубровин И. Р. Интеллектуальная безопасность / И. Р. Дубровин, Е. Р. Дубровин // МОСТ. – №57, январь 2004 г. 6. Лебедько В. Г. Прогнозная оценка изменения геополитической картины мира в районах «дальнего зарубежья» // Геополитика и безопасность. – 1993. – №1. – С. 18 – 75. 7. Пирумов В. С. Некоторые аспекты методологии и исследования проблем национальной безопасности России в современных условиях // Геополитика и безопасность. – 1993. – №1. – С. 7 – 17. 8. Чернявский Г. С. К вопросу исследования проблем безопасности России // Военная мысль. – 1994. – № 9. – С. 2 – 8. 9. Врублевський В. Інтелектуальний капітал як головна продуктивна сила / В. Врублевський, О. Мороз, Ю. Саєнко // www.universum.org.ua 10. Статистичний щорічник України за 2005 рік – К., 2006. – 575 с. 11. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. збірник. Відп. за випуск Калачова І. В. – К., 2006. – 362 с.